Запій закінчується по-різному. В одних випадках людина кілька днів погано спить, тремтить і пітніє, а потім поступово повертається до звичного стану. В інших на третю добу тверезості з'являються судоми, марення або різко падає тиск, і рахунок іде на години. Заздалегідь передбачити, який варіант чекає саме на цю людину, неможливо, тому вихід із запою краще розглядати як медичну процедуру з чіткою послідовністю дій, а не як «перетерпіти пару днів».
«Закодуватися» в Україні досі пропонують як найшвидший спосіб покінчити з алкоголем: одна процедура, підпис під попередженням, і людина на рік або два «не може пити». Рідні вірять, що проблему вирішено, сам пацієнт рахує дні до закінчення строку. Через рік виявляється, що запої повернулися, а іноді стали тяжчими.
Людина з залежністю рідко живе сама. Поруч є дружина чи чоловік, батьки, діти, брати й сестри, і кожен із них роками пристосовувався до запоїв, зникнень, боргів або перепадів настрою. Коли пацієнт лягає на лікування, увага зосереджується на ньому. Тим часом удома залишається система, яка сформувалася навколо хвороби, і саме в неї людина повернеться після виписки.
Рішення лягти на реабілітацію рідко ухвалюють у спокійний момент. Зазвичай його приймають після чергового запою, передозування, великого боргу чи скандалу, коли родина готова погодитися на перший варіант, що трапився в пошуку. Саме тоді найлегше помилитися: обрати заклад за гарними фото, за обіцянкою «вилікувати за тиждень» або за найнижчою ціною, не з'ясувавши, що саме там відбуватиметься з людиною.
Коли родина вперше звертається до нарколога, одне з перших запитань звучить так: «А є якісь таблетки, щоб він більше не пив?» Запитання зрозуміле. Ліки здаються простим і контрольованим рішенням: призначили, людина приймає, проблема зникає. На практиці фармакотерапія алкогольної залежності влаштована складніше. Препарати справді існують, деякі з них добре вивчені й мають чіткі показання, але кожен розв'язує окрему задачу, і жоден не «вимикає» залежність.
Суперечка «таблетки чи розмови» виникає майже в кожній родині, яка шукає лікування для залежної людини. Одні вважають, що психолог нічим не допоможе, поки організм «вимагає» алкоголю чи наркотику, і потрібні сильні ліки. Інші бояться будь-яких препаратів, бо «підсадять на іншу хімію», і хочуть обійтися лише розмовами. Обидві позиції мають раціональне зерно, і обидві в чистому вигляді ведуть до помилок.
У більшості українських шкіл профілактика залежностей виглядає приблизно однаково: раз на рік до актової зали запрошують лікаря, поліцейського або людину, яка колись вживала наркотики. Вони розповідають про наслідки, показують фото уражених органів, учні слухають, хтось знімає на телефон, а потім усі розходяться на уроки. Вчителі ставлять позначку в плані виховної роботи, батьки заспокоюються, що «з дітьми поговорили».
Більшість батьків відкладає розмову про алкоголь до моменту, коли з'являється привід: запах від куртки після вечірки, порожня пляшка в кімнаті, дзвінок від класного керівника. У такій ситуації говорити найважче, бо дорослий наляканий, а підліток захищається. Значно простіше почати раніше, коли тема ще нейтральна і її можна обговорювати без звинувачень.
Думка про розлучення з'являється майже в кожної людини, яка живе поряд із залежним від алкоголю. Спершу вона приходить після чергового скандалу і зникає наступного ранку, коли чоловік чи дружина просить вибачення. Потім повертається частіше. Через кілька років людина вже не пам'ятає, коли востаннє почувалася вдома спокійно, але все одно не може наважитися: шкода дітей, шкода спільних років, страшно, що без неї він «зовсім пропаде».
Про алкоголізм у кожного є власна думка, і найчастіше вона склалася не з медичних джерел, а з побуту: як пив сусід, що казала бабуся, що радили на форумі. Через це навколо хвороби накопичилося багато уявлень, які звучать переконливо, але не витримують перевірки. Найгірше те, що саме вони затримують звернення по допомогу. Людина роками вважає, що «в неї все під контролем», бо не схожа на образ алкоголіка з анекдотів, а рідні чекають, поки вона «сама дозріє».